Міжнародний центр психології, психотерапії та розвитку

Психолог, психотерапевт, тренер

Христина Карабин

Про метеочутливість, “важку” погоду і мою психосоматику. Прямо зараз у Франківську погода, яка важка для метеочутливих людей, – затягнуте низькими сірими хмарами небо, різкуватий вітер і дощ.
Років 9-10 тому у мене на таку погоду дуже боліли суглоби окрім того, що, я – гіпотонік, і ще й реагувала на таке болем в голові.
Суглоби у мене “крутило” після реактивного артриту, який виставляли після перенесеного вірусу, але виражена реакція на таку погоду залишалася ще потім кілька років. Боліли коліна і важко було ходити. З ревмопробами було все добре – я здавала аналізи кілька разів.
Ну, звичайно, я шукала і психосоматику. І коли в психотерапії розбиралася з цим, то гострі емоційні реакції у мене йшли на гнітючі хмари, які “тиснуть на мене” і різкий вітер, який ніби здатен зірвати кудись, “вирвати з коренем і перенести” – це мої метафори дуже “заряджені”, на які дуже реагувало тіло.
У мене в той період дуже згущувалися хмари всередині мене через опадання любові до науки, лекцій, наукових статей і методичок. І дуже наростала любов до практики і психотерапії. Тиск і страх був від самого лише усвідомленння, що я… перестаю любити те, що так щиро і сильно любила. І я в той період бачила себе в картинках взагалі за межами університету, в психотерапії лише, і це для мене було відчуттям “вирваних коренів”, бо усвідомлювати себе повністю без ролі викладача я тоді не могла – це просто не вписувалося в базове сприйняття самої себе з 18 років, де з 19ти я вже під науковим керівництвом писала статті у фахові
видання.
Думка, що колись доведеться покинути університет, була не світлою і ейфоричною, хоч мова йшла про бажаний перехід, а важкою саме через відчуття згасання любові. І дуже важкою через те, що в роду бабуся, дідусь, батько – це працівники в освіті, які десятиліттями в межах обраного закладу – це вчило бути відданою туди. Мої “родові корені” з насиджених місць не рухалися, і це було непросто й щодо закладок роду. Бо ж тут зовсім інші рішення, ще й в ситуації, коли я маю за що дякувати керівнику і колегам, і дисципліни, які я викладала, були міцні і “такі мої”.
І в цьому й страшний, насправді, внутрішній конфлікт, коли покидаєш хороше, яке любила роками. Це все хороше, ти ще не хочеш активно йти, але звідти, з глибини, Ти розумієш, що прийде час, і Тебе тут не буде. І важкість ще й в тому, що інтуїція “я буду йти” спрацювала швидше, ніж “світленьке” бажання рухатися до нового і бажаного від позитивного “хочу”, тому ти ніби проживаєш не таку вже й маленьку, гірку і тошнотну смерть.
І це зсередини неймовірно тиснуло внутрішнім конфліктом між “старим і новим”, ще реальною любов’ю до викладання (і згасаючою любов’ю до науки) і стрімко наростаючою любов’ю до практики від побачених результатів. Конфлікт між “бути ще тут” і “рухатися вперед” (тема руху в житті) бив по суглобах, колінах і ногах – вони нормально не носили, боліли, переключали на себе увагу)…
І це було постійне емоційне навантаження на цю тему.
Різкий погодній вітер за вікном мені від суцільних навантажень сприймався так, ніби він мене “може грубо вирвати з коренем і віднести кудись, шматуючи”. Так, насправді, підшматовувало мене від внутрішнього конфлікту.
Чому я реагувала на зміну погоди?.. Та просто навантажений організм просідав під додатковим навантаженням погоднім, яке було вже зайвим. Ну і символіка – про вітер змін, який починав дути ЗСЕРЕДИНИ МЕНЕ, він лякав, і який неможливо було зупинити. Нічим.
Чому лякав?.. Бо з таких закладів не прийнято йти. Бо не було масових прикладів вдалих і перевірених на той час. Бо такої великої кількості практикуючих психологів, які б лише вели свою практику, поза прикріпленістю до інших закладів, ще не було. Бо крім мене близьким прикладом відходу від університету був лише мій чоловік – він пішов першим.
Коли я зв’язала “важкий вітер змін всередині себе” з важкістю реакцій на погоду, я опиралася на образ Мері Поппінс, яка, коли починався, вітер, розправляла парасолю і летіла до себе додому. Її не виривало, не несло неконтрольовано – вона ловила вітер змін і летіла. Я вчилася робити це теж – уявляла, що я благодатно перелечу, відчуваючи при цьому в реальності утруднену ходу.
І коли всі частини картинки стали ясні, і я дозволила практиці і психотерапії, потягнути мене за собою вперед, суглоби поступово відпустило. І я почала відпускати себе, рухаючись за тим, куди тягне. І так практика витіснила викладання, і я “перелетіла”. Перейшла.
Позбувшись ще одного напруження, з яким входила в конфлікт, – мені було невитриманно, коли надто багато погоди роблять інструкції, зажими, бюрократія в держзакладі. Це важко, навіть якщо збоку здається, що викладач (лікар, вчитель) в статусно-шоколадних умовах роботи. Це не правда. За кадром багато постійного навчання і різних видів робіт, які забирають особистий час, просто цього ніхто не бачить.
І тоді і це на мене тиснуло і “сковувало” в тому, що я хотіла робити і не могла. І це “сковування” давало скованість суглобів теж.
Цього вже немає. Мої суглоби вільні давно. В 2014му, коли я в початок війни таки покинула викладання, вони були цілком здорові і без “крутіння”. Бо я просто перестала “викручувати себе”, заважаючи своєму руху. Ні, це не було радісно і скачучи, це було з втратою і щемливими прощаннями, про які менше знали люди ззовні, але про яке дуже добре знала я.
І з тих пір я дуже люблю сильний вітер, коли він шарпає мене, пробирає до кісток на якийсь момент, лупить дощем в лобове скло машини, а я спокійно їду. Він мене більше “не зносить”. Об цей вітер я чую, що Я – МІЦНА! Такою мене зробив цей перехід. Тепер я знаю, що таке – вітри всередині себе і вітри зовнішніх змін. Це завжди непросто. Але я знаю, що можна “сідати на них і летіти”. Серцевинка, як правило, знає, куди)…
Я реагую сьогодні на цю погоду тілом – в ногах, м’язах і суглобах мені “якось гаряче” – якась реакція таки йде. Але не больова точно. І трохи сонно. І дуже добре бути там, де я є. І найкраще те, що з цією точкою життя нема конфлікту.
Моя метеочутливість за останні роки стала набагато нижчою. Я рідко і слабенько реагую на зміни погоди, у мене дуже рідко болить голова. Бо психологічно я набагато міцніша – моє життя і погода в ньому набагато більше керується мною самою, моїми рішеннями, планами, відчуттями, потребами і виборами, ніж привязкою до зовнішніх структур, закладів, установ і обставин. Центр управління і самопочуття зміщений в мене, а не залежний від зовнішнього. В цьому і головний “фокус”. І розвиток, насправді). Ну і спорт останні 2 роки. Спорту теж окрема і об’єктивна вдячність, але він уже був дуже “після” цієї всієї історії.
Мені затишно і котяшно в цей дощ, і мене не турбують навислі хмари, бо зараз їх немає всередині мене. Бо багато в чому в житті я сама встановлюю графік і багато яку ПОГОДУ. І емоційну теж.
І окрім стабільності і спокою, Я Є І ВІТЕР.
Велика вдячність життю і психотерапії, що ця історія – благополучна. Що можна це поцінувати🙏… в тому числі, і п’ючи каву з котом)… Спокійно і без зайвого руху.
Хто дочитав до кінця, як ви витримуєте читати такі довгі історії?)…
😘
Поділитися в соц-мережах:

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.