Міжнародний центр психології, психотерапії та розвитку

Психолог, психотерапевт, тренер

Христина Карабин

Кожного разу, коли мені потрібно сказати дуже завантаженим жінкам “знайди для себе трохи часу”, я підхвильовуюся, бо розумію, як непросто буває це зробити в різних реальних умовах життя чи почати цьому вчитися, коли в цій темі суб’єктивно важко.

Легше бути в цьому настійливою, як кажу це на консультаціях, коли жінку вже “припікає” від нервозності, фонової дратівливості, втоми, претензій до себе на тему “я нічого не встигаю” і “не так себе веду з дітьми”. Бо вона вже бачить, що видати з себе по Nnn-ному колу продуктивність-врівноваженість-люблячість вже не вийде не те що в найближчих місяцях, а й в днях чи годинах. Бо є накопичена втома і виснаження, і через них йде швидке дратування, вихлюпування ніби немотивованої злості на дітей, стан незадоволеності вже зсередини, який “заражає” всі денні чи робочі справи.

Особливо важко жінці морально, коли “бризкання негативом” іде на дітей, бо ж навмисне ніхто не хоче причинити їм біль, перегнути палку з мірою зауваженння чи зайвий раз відправити від себе, переключити на щось інше, бо емоційних сил дати тепліший і ласкавіший контакт немає… І суттєвих проміжків часу на відновлення нема і не буде.

 

Я тоді реально настійливо прошу брати для себе навіть мінімальні “полосочки часу” – колись таке формулювання зявилося в консультуванні. “Полосочка часу”, бо вона “вузенька” – часом це лише 15-25 хвилин, за які конче потрібно побути самій, просто полежати чи повільно прийняти душ, змінити одяг, зробити якийсь тілесний догляд за собою. Той простий, який доступний в домашніх умовах, бо за межі дому не завжди можна вийти, віддавши малечу в надійні руки.

Материнське вигорання буває внутрішньо страшне, бо нестача сил перетворюється в дратівливість чи агресію до дітей, а ми ж чекаємо від себе проявів любові. Бажано типу постійної рівної, без сплесків і на всі майбутні дні…

Жінки починають вчитися щось давати собі часто на межі “невитриманності”, коли вичерпаність досить сильна. І тоді ті частинки відновлення не так наповнюють сили загалом, як дозволяють “якось дотягнути день”.

Але й тоді стає ясно, що просто жити і витримувати, як раніше, не вийде, треба щось міняти. І тоді поступово приходить оця вимушена необхідність вчитися тому, що коли двома руками щось робиш для роботи, людей і рідних, час від часу, однією рукою щось роби для себе. Або маленькими шпаринками часу все зупиняй і  переключайся, “дві руки, увага і серце” в свій бік. І потім далі – вже з новими силами.

 

Я часом кажу образно “одна рука турбується про інших, а друга” – про себе. Не завжди одночасно, звичайно. Іноді треба таки переключитися на себе і ЗА себе “обома”, щоб це щось відчутно дало. Іноді – більше і довше. 

І біда в тому, що оця ЗАКОНОМІРНІСТЬ БУТИ ПЕРЕВАНТАЖЕНОЮ всім і до кінця, не вміти себе час від часу втримувати в полі уваги, повертатися до себе навіть простими способами, і відповідно, давати собі відновлення, турботу, догляд, нормальний стан, а з ним і самооцінку, і привабливість і красу, в житті багатьох жінок є ще ДО появи дітей, навіть до появи чоловіка. Їх ще немає, а “повна загрузка і “замотаність” до крайньої втоми вже є.

Вони й будуть далі, а от чи при такій повній “запакованості” роботою, її постійним докиданням і ще чимось, що “прилітає”, то ще питання, чи вони з’являться… Бо он з 23х років  чи навіть ще зі шкільких років, як пішла закладка в повну зайнятість аж до втоми, так в 30-33-35 стає ясно, що 10 років міняються декорації, а сюжети з перевтомою і недоглядом за собою ті ж самі…

І є закономірність – доводити себе до виснаженого стану в різні етапи і періоди життя – до межі і кінця сил. Це вже як тенденція, яка тримається на ігноруванні себе, неврахуванні станів втоми, відсутності енергії, невідчутті своїх потреб і невмінні регулярно моніторити це все і “пантрувати себе”. Бо якщо це вже почало ставати тенденцією, то виснажуючі ситуації і сукупності обставини будуть “прилітати” і змінювати одні на інший, а втомлений стан буде залишатися як нездорова норма.

Ні, умови самі не зміняться так, щоб стало легше. Їх потрібно розстрясати, перекроювати, брати собі час у важких днях!… Навіть ті ж самі “полосочки часу”.

Бачу, як це в мам  починалося з 25 хвилин. Потім якось 1,5 години з’являлося, а потім домовленості про 2-3-4 годинки для себе в певні дні. І формати турботи про себе знаходилися, і гроші в бюджеті на це виділялися. І не такі аж “страшні” за сумами витрати давали свій ефект.

Часто кажуть жінки: “Я довго не могла наважитися і навчитися включати в “справи дня” час на себе. Нічого, навчилася, поступово, “видьоргуючи” його то звідти, то звідти”. А не безконечно тримати щось на собі чи щось робити. І нічого важливого таки не завалилося”.

І інша говорила: “Таке враження, що я цей час маю просто “вкрасти”, і напевно, так і треба буде робити.” Це – від того, що навченості і дозволу на це немає, і тому воно проживається так, ніби робиш щось крамольне. Ну, легалізація цього з досвідом приходить, як і потреба, здатність, право і вміння вбудувати це в своє життя)…

Турбуючись про багато чого, однією рукою все частіше піклуйся про себе і тримай себе)…😘🤗

Поділитися в соц-мережах:

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.