Іноді варто “ВИ-ключати посмішку”.
Так, я знаю, що психологи часто вдаються до пом’якшених формулювань, коли емоційний тиск проблем, травматичність історії людини зашкалює. Ні, вони не знецінюють емоцій, просто трохи легшими словами допомагають описати те, що звучить дуже пригноблююче, щоб трохи дистанціювати і зназити градус болю, не заперечуючи і не знецінюючи його, не відкидаючи фактів. Бо далі навіть з помякшених станів і позитивних реінтерпретацій все одно потрібно буде рухатися до вирішення проблеми, розуміння того, як з неї вибиратися, виходити на здорові рішення і регуляції.

І разом з тим, бувають інші випадки, коли варто вчитися “відключати посмішку”, щоб по-новому порозглядати ситуацію, яка ніби й болить, ніби й ні, все одно дає дискомфорт і при цьому муторно-неприємно далі тягнеться іноді роками.

Коли людина з посмішкою описує болюче, певна фонова усміхненість іноді є проявом того, що сила цієї людини більша, ніж важкість ситуації, і це – добре. Іноді це – прояв гумору з позиції “над ситуацією”, часом це і зріла здатність мати й інші здорові емоції оодночасно окрім наявних болючих. Але й не лише здорово так…

Часом оця посмішка – це присипання болючої ситуації якимись своїми “світлячками”, щоб було не так страшно чи боляче. Коли розповідь про складне “присипається” смайликами, ніби дійсно є згладженість і є щось типу самопідтримки. Іноді це просто перехід чи й скачок в дуже інші емоції, щоб витримувати. Це, як за Лесею Українкою, “щоб не плакать, я сміялась”…

Іноді ця посмішка буває аж така, що здається, що якщо до неї якось “доторкнутися”, то вона розірветься відразу сильними риданнями, і прямо аж бризками-клаптями сліз. Тоді – це механізм психологічного захисту, який працює на те, щоб відщепити болючі відчуття, щоб вони невитриманно не відчувалися, поставити між собою і ними захисну “шторку”, а усмішкою на обличчі додати собі радості ззовні, якої малувато всередині. І заодно створити захищеність і фасадик “все добре” для інших, щоб була більша захищеність. Бо не завжди ясно, що робити зі своєю тривогою, розгубленістю чи непережитим болем, який всередині є.

Така маскуюча усмішка колись одягнулася і дуже міцно прижилася навіть в ситуаціях суму чи болю, як спосіб самопідтриски. Іноді вона виробляється, як компенсація нестачі усмішок і тепла в свій бік, якщо дитині мало усміхалися мало-емоційні і дуже стримані дорослі і цим малувато сигналили, що вона прийнята, любима, обласкана. Коли нам усміхаються, ми несвідомо стаємо обласканими, прийнятими і любимими. І якщо цього було малувато, замість того, щоб тобі посмішку засвітили інші, нею починаєш світити ти. Собі і тим людям, від яких потребуєш прийнятості, безпеки і тепла. Ні, це не про момент взаємної здорової людської привітності. Це про те, що іноді хтось роздає тепло за двох своєю усмішкою, і тягне стосунки “на собі”, робить теплішим те, що буде доволі холодним, якщо не обігрівати це постійно своїми посмішками і танцями душі. Це про момент, коли хтось один старається за двох чи навіть трьох і більше, а не про взаємність.

Проблема в тому, що безконечно так не вийде. Бо це одностороннє вкладання, а не збалансований обмін. Бо перекривати світлом тьму не завжди можна результативно, ну і не завжди це – доречно. І не завжди ситуація здатна розвернутися здорово в твій бік. Іноді ця ситуація, людина, частина реальності просто не має на це ресурсу. І оскільки сил відійти немає чи прийняти якісь інші кардинальні рішення, хтось стоїть і усміхається, не помічаючи, що програє, втрачає і руйнується.

Іноді потрібно перестати усміхатися, щоб перестати згладжувати те, що не задовольняє, перестати присипати це оправданнями, поясненнями ще чимось надто довго.

Усмішка фізично і візуально означає “так” певному явищу. Тобто його ніби кличуть, затверджують, дозволяють йому бути знову і знову. Коли усмішка “натягується” на обличчя, вона справді продукує якусь частинку позитивних відчуттів і якщо їх домішати до болючого, то піде не лише облегшення в той момент, а й суміш болю і задоволення. І якщо так часто, то “тобі боляче і недобре, а ти – усміхаєшся”. Ну, така собі садо-мазо-звязочка. А заради чого, якщо вона про триваючу довго тему по житті?… Вона ж так і збережеться в такому варіанті?..

Тому, якщо спробувати до певної ситуації перестати усміхатися і “притрясати” її “позитивчиком зсередини”, то можна вийти на те, що вона ну дуже вже не влаштовує. І там будуть інші емоції і почуття – злості, суму, невдоволення, але потім і рішучості до змін. Зате “сміючої депресії” не буде.

Бо це не лише ми маємо усміхатися до ситуації і привносити в них позитив. Ще й життєві розкладки і ситуації мають викликати у нас посмішку, давати нам ресурс і радувати нас, якщо вони для нас здорові. Не радують?.. Тоді не радуйся, а думай. Відчувай. Стратегічно перевіряй. Шукай, на чому можуть базуватися зміни, а не “зависай в дискомфорті і усміхайся”…

Людям, які лише десь здалеку чули про те, що означає “позитивна психотерапія” буде дивненько так, що таке пише психотерапевт, у якого в проф.статусі у фейсбуку, як один з методів роботи згадана позитивна психотерапія. Хто знає реально цей метод, той не дивуватиметься. Бо ресурсно-орієнтований світогляд не є “позитивно-захисний механізм”.
Так, якщо людина дуже “падає в мінус” і в позиції “все пропало”, то “оголений нерв” ми “лікуємо” обмотками з помякшення станів і бережним формулюванням. але не лише цим і робимо не тільки це.

Але коли мова про токсичні, холодні стосунки, невдоволені потреби, порожні гаманці, нереалізованість, підруйноване здоровя, розгубленості, які тривають довго і не вирішуються, то ці “помякшені усміхнені ставлення” – це механізм уникання реальності (позитуму, якщо з “позитивки”), і причина застрягання в незмінній реальності, яка все одно звучить неприємно і нездорово. Тому – дивися на реальність, не протреновуючи ще раз усмішку прийняття, смиренності, капітуляції і безпомічності…

Тоді оце “а давай, якщо без усмішки якось мені це розкажи”, то спочатку людині трохи страшно, бо й можна вийти на страх і сльози. Але потім і на силу, границі і нову дорослість, нові рішення і навики теж.

Щоб потім усміхатися від створеної реальності, бо вона радує, а не для самопідтримки в безконечно-однаковому дискомфорті. Тому зле – поплач, не добре – скажи, не влаштовує – міняй. Пробуй робити різне. Але НЕ ЗАВЖДИ УСМІХАЙСЯ ТОМУ, ЩО НЕ УСМІХАЄТЬСЯ ТОБІ. Суцільна чи надмірна няшність не є ознакою зрілості.

Ну, таке написалося)… Не про позитив, зате з накопичених з різних боків живих життєвих процесів. В тому числі й з практики в позитивній психотерапії.
Тому – усміхайся тому, що є для тебе здоровим і тебе радує, і дивись уважно на те, що не викликає природно твоєї усмішки. Не спи)…